Coffee

Вона – жінка, яка втратила все, що цінувала. І я – колись частина сильного дерева, а затим вирваний з корінням і викинутий у цей світ. Вона – жінка, яка була сильною, а тепер безвільно сидить на моїй гладкій поверхні, і я – колись єдиний з усім світом, а тепер відрізаний від усього.

Моє коріння всихало без вологи землі, її життя повільно згасало без полум’я кохання. Я створений із місця, звідки взяли початок ще три гілки. Вона народила трьох синів. Мої гілки зрізали й відвезли в різні боки. Її діти виросли й роз’їхалися по світах.

І ось ми зустрілися – дві самотні душі. Вона полюбила мою гладку поверхню з першого дотику. Мені ж вона здалась пір’їнкою – такою ж невагомою. Ми проводили разом стільки часу, що я почав читати її думки. А вони були все про одне – про нього. Про того, хто так і не бачив як вона посивіла. Про того, хто обіцяв повернутися до неї у ЇХ день. Про того, кого досі немає.

Я покохала його з першого погляду. Його теплий кавовий колір нагадав мені ту філіжанку двадцять років тому, з якої зародилось кохання всього мого життя. Я торкнулась його теплої поверхні й зрозуміла: хочу, щоб він став моїм. Цілісінький день він убиратиме сонячне світло й тепло, а ввечері, поки я сидітиму й глядітиму на море, ділитиметься ним зі мною.

Він обіцяв прийти у день, коли сонце ховатиметься за хмарами. Прохав не плакати – за мене це зробить небо. Спершу було несила, але я відчувала як дерево, на яке я опираюся всім тілом, додає мені сил. Скільки йому років? Сто? Двісті? В порівнянні з ним моє життя таке коротке. І я не хочу витрачати дорогоцінні хвилини на сльози

Я змайстрував це крісло для неї. З вікового дерева, вирваного з землі лютим ураганом. Воно здавалось таким самотнім, як і вона, коли я вирвав її з рідного дому й забрав із собою в Туніс. Але виявилося таким же сильним: як її характер лише гартувався у складних ситуаціях, так і деревина ледь піддавалась обробці. Я покрив її натуральної кавою, щоб вона завжди нагадувала про ту філіжанку, з якої ми вперше відпили разом.

Я заприсягся захищати її, мою лебідку, від усіх незгод. Але зміг захистити лише його – змастивши очищеною лляною олією та воском…

Це крісло виняткове, як і його історія. Чорна тополя, з якої ми його викресали, була вирвана з корінням під час урагану. Але тому, в чому природа вбачила кінець, людські руки надали нового життя.

Ми не поспішали. Два роки деревина висихала в природних умовах. Ми придивлялися, прислухалися до матеріалу, намагалися розгледіти його сутність – і нам це вдалося. Наступні шість місяців ми надавали йому особливої форми, фактури й міцності.

Ми подарували йому колір справжньої міцної кави, наситили очищеною лляною олією та захистили двома видами воску: бджолиним та карнаубським, покривши кожним у два шари. Ми вдихнули життя в цей фрагмент натурального дерева.