Escape

Я сиджу в напівтемряві вітальні й лише тонкий промінь світла вихоплює з темряви контури кімнати. У мене босі ноги, розпущене волосся й оголена душа. В одній моїй руці келих вина, в іншій – відчай, за спиною – згаяний час.

Я співаю оду втраченому коханню, розбитим ілюзіям, звільненню серця. Я святкую чистоту сліз, смакую їх гіркоту, зважую кожну дорогоцінну краплину, рахуючи їх розмір каратами й приміряючи до своїх пальців. Я дякую зраді, збираю по шматочкам секунди й надягаю їх як намисто. Я кричу в тишу, задаючи питання, намагаюсь почути відповіді й саму істину.

Я дозволяю собі свободу вдихів і видихів, беру стільки, скільки мені потрібно й відпускаю все, що відчуваю як лишнє. Я черпаю сили із серцебиття, де кожен удар змушує відчай відступати. Я тону в вакуумі самотності й оскаженіло шукаю опору. Я відчуваю тверду поверхню стола, а мої коліна торкаються вишуканих впадин його рельєфу.

І нехай він – лиш образ, моя нездійсненна ілюзія, мені потрібен він один, такий, яким я його вигадала. Як жаль, коли зовнішність і сутність так суперечать одна одній. Коли найпрекрасніші в світі очі приховують чудовисько.

Але я продовжую вперто вірити, що докопаюся до скарбів, які він приховує. Ось лише доп’ю вино.