Hope

Мені залишилося жити дві хвилини. Рівно за два оберти секундної стрілки циферблатом годинника я кинуся з цієї скелі, й каламутні води ріки зімкнуться в мене над головою. Не буде більше болю, очікувань, розчарувань, поганих друзів і хороших ворогів.

За півтори хвилини підуть у небуття нерозуміння, страх втратити все, зрада, невпевненість, апатія.

За хвилину я позбудуся боргів, надій, що не здійснилися, низки невдач, безсонних ночей і тотальної всепоглинаючої самотності.

За півхвилини залишуться позаду всі: «А може?», «Ти повинна!», «Дістало!»

Я закриваю очі й на повні груди вдихаю прохолодне повітря. Час!

Моє тіло відривається від твердого каміння скелі, в якому знайшло опору, і я лечу вниз, назустріч звільненню.

Від болю, очікувань, розчарувань… Тепла, затишку, приємних миттєвостей… Музики, сміху, танців… Рукопотискань, обіймів, розмов до ранку… Світла, турботи, дому…

Перед моїми очима проносять вихідні в Аспені, сплав на байдарках, бризки води на вулиці, посмішки друзів. Улюблена кішка, гарячий глінтвейн, світильники. Чому вони? А хто ж вимкне світло?

Я розумію, що ще мить, і мені вже ніколи не відчути смак кави, запах кориці, жар обіймів, не почути звуку будильника, не побачити заходу сонця. Я не зможу витягнути руку й торкнутися…

Не буде більше випадкових зустрічей, розлук, перемог, поразок, мандрівок, відкриттів, насолод, історій, ілюзій і навіть страху.

Ще півмиті… Удар! Кромішня темрява.

Яке щастя було – просто дихати!