Watch

Більш за все в світі я люблю вокзали. Цю метушню, нескінченний потік пасажирів, їх поспіх, хвилювання – на противагу поважному спокою поїздів.

Я часто приходжу сюди й спостерігаю. Тут усе може трапитися востаннє. Саме на вокзалах проявляються істинні почуття. Навіть ті, які люди старанно намагаються приховати.

Я помічаю закоханих, які бояться відпустити руки й обридлих коханців, яким не терпеливиться попрощатися. Батьків, які обіймають дітей і заздрісні погляди тих, кого сьогодні зустрічати нікому. Тих, хто приїздить у місто переможцями й тих, хто покидає його переможеними.

Повз мене проходять ті, хто звикли жебрати, й ті, хто бере від життя все. Кокетки, які викроковують на шпильках, допоки їх валізи тягнуть кавалери та виснажені напрацьовані жінки, згорблені під вагою десятка сумок.

Вокзал – місце невідомості, точка відліку змін. Хтось боїться їх, а хтось із нетерпінням на них чекає. Єдине, що тут відомо точно – твій поїзд прийде. За графіком чи трохи згодом, але він не підведе.

Про всі ці історії я й пишу, сидячи вечорами коло вікна, тонучи в м’якому сяйві світильника.

Про людей, почуття й поїзди, що незворушно спостерігають за людськими долями.