Shot

Я зумів піднятися на вершину всього.

Тиснув руки президентам країн та великих корпорацій, моє ім’я золотими буквами красувалося на таблиці коло входу у власний бізнес-центр.

Чим більше я працював, стаючи рабом хмарочосів зі скла й бетону, тим більше згасав мій дух. Мої думки й слова втратили колишню гостроту, очі більше не сяяли бажанням нових звершень, а перемоги залишали присмак поразки.

Я взяв свій перший за десять років вихідний і весь день провів у лісі: гуляв вузькими стежками, милувався зеленим листям і присів відпочити на галявині. Навколо було багато дерев, але одне з них особливо привернуло мою увагу.

Грецький горіх, ще доволі молодий, він уже почав втрачати життєву силу. Одна його частину ще прагнула до світла, а інша вже змирилась із неминучою смертю. В цьому дереві я впізнав себе.

Я взяв відпустку й зачинився в домі. Зрубав той горіх і вирішив зробити з нього стіл. Відсьогодні його дивовижна фактура, в який переплелися темні й світлі волокна, нагадуватиме мені про те, що я мало не згубив своє життя.

Дружина вирішила, що я збожеволів. Вона вмовляла мене повернутися до друзів і роботи, але мені це вже було нецікаво. По-справжньому живим я почуваюсь лише в маленькому світі своєї майстерні.

У цьому столі я зберіг дух дерева. Його шрами й вищербини, підкреслена грубість й зумисне залишені подекуди залишки гілок відображають мою сутність. Я надійно захистив стіл, просочивши його лляною олією та покривши воском.

І тепер він роками нагадуватиме про найважливіше й найскладніше рішення мого життя – знову стати собою.