Heart

Я стою на краю узбережжя й на повні груди вдихаю свіжий солений запах. Босі ноги тонуть у вологому піску, а сонячні промені нагрівають келих вина в моїй руці. Трохи позаду, зручно вмостившись у кріслі, сидить Вона, моя дружина.

30 років прожили ми з цією дивовижною жінкою, але вона так і залишилась для мене загадкою. Вона сповнювала моє життя світлом і теплом, допомогла повірити в себе, стати тим, ким я є зараз. І тому сьогодні я приготував для неї особливий подарунок.

Життя піддавало нас багатьом випробуванням і ми долали їх разом: втрата дитини, постійні переїзди з однієї країни в іншу, крах бізнесу й відбудова всього з нуля. У всіх складнощах ми зуміли зберегти головне – нашу любов.

Та минулого року дружина захворіла. Зовні вона все така ж красива, але хвороба впливає на неї зсередини: в її очах повільно згасає вогонь впізнавання. Коли я заходжу в кімнату, її обличчя більше не осяває щаслива посмішка. Щодня мені доводиться знайомитися з нею заново, відвойовувати місце в її серці.

Єдиний, кого дружина впізнає завжди – наш кіт. Він завжди поруч із нею. Щодня вони сідають за кавовим столиком на веранді й дивляться на море. Кіт муркоче, зігріваючи їй коліна, а я загортаю в плед її плечі й щоразу відчуваю гострі уколи ревнощів.

Я готував цей подарунок довго. Міркував, сумнівався, зважував наслідки. Але зрозумів: якщо не зараз, то ще трішки й буде надто пізно. Я хочу, щоб дружина запам’ятала мене хоч ненадовго. Щоб у її пам’яті хоча б на мить відродилось наше кохання. Тому сьогодні я помру.

Я йду на це, щоб іще раз побачити в її очах вогонь упізнавання. Щоб хоч на мить у них знову засяяла любов. І тоді, можливо, я буду врятований. І тоді, можливо, ми знову віднайдемо своє щастя.