Will

Я зрозумів, наскільки мало я можу.

Той, хто завжди вважав себе сильним, розумним, кмітливим. Хвалився, що працює головою, а не руками. Тратив час і сили лише на себе, відпочинок і враження, жив безтурботно і яскраво.

Тиждень тому мій час почав вести зворотній відлік. Щоранку я прокидаюся не з відчуттям нового дня, а зі знанням – іще 24 години наближають мене до неминучого кінця. 

Лікарі одностайні – жити мені залишилось лише місяць.

Я не міг повірити, що це відбувається зі мною. Я злився на весь світ, сипав прокльонами, звинувачував у своїй долі батьків, друзів, кого завгодно. 

Напади болю, що визивали в мені несвідомий страх, будили затим глуху лють.

Я намагався домовитися з собою, лікарями, виторгувати для себе ще рік, два, десять – за будь-яку ціну. 

Я перестав уставати з ліжка і, лежачи ночами без сну, уявляв як потроху втомлюється битися моє серце. 

Я пройшов усі стадії прийняття неминучого. І змирився.

Що би ви зробили на моєму місці? Наважилися б утілити в життя найсміливіші бажання? Стрибнули б із парашутом? Кинули б усе й вирушили в далеку подорож? У мене все це було. Тому я знайшов інше рішення.

Щовечора я веду особистий відлік: скільки хорошого встиг зробити за день. З болючою наполегливістю намагаюсь урівноважити ваги, на одній чаші яких лежить час, а на іншій – учинки.

Щодня від раннього ранку до пізнього вечора я лише й роблю, що трачу: час, гроші, сили. Не на себе – на інших. Друзі, знайомі, сусіди вважають, що я збожеволів. Одні сміються, інші крутять пальцем коло скроні, а треті намагаються «повернути до нормального життя». А я відчуваю, що з кожною потраченою на інших хвилиною стаю багатшим.

Я усвідомив, наскільки багато я можу. Й наскільки повнішим стає життя, коли в ньому з’являється місце для інших: у моєму графіку, серці й домі. Щовечора я відчиняю його двері для всіх бажаючих.

Я так хочу встигнути зробити інших хоча б трішки щасливішими. Поки ще є час.