Ambience

Вона була прозорою як ефір, дзвінкою як натягнута струна, глибокою як цілий Усесвіт.

Щодня я намагався осягнути її, зіткану з протиріч, прекрасну, наче щойно зійшла з полотен Модильяні.

Я пам’ятаю її в своїй майстерні: ось вона читає, сміється, плаче, створює, руйнує, кричить, ширяє в повітрі…

Але найчастіше сидить, глибоко замислившись, і споглядає ескізи моїх робіт, наче нічого іншого в світі для неї не існувало.

Після неї залишився аромат волосся, криваво-червоний осад на дні келиха в тон відбитку помади й щімкий поклик бездонної глибини неба.

Я зрозумів, ідеальна фігура – еліпс: трансформація кулі, знак перемоги над даністю. І створив крісло – єдине в світі творіння, достойне її неземної краси.

Я так спішив його закінчити: подарунок, вручення якого полегшило б мій останній  подих. Подарунок, який вона так і не прийняла.

В моїй новій майстерні є все: мольберти, ескізи незавершених робіт, завжди ідеальне світло й чисті кисті. Немає лише одного – того самого крісла.

Але я точно знаю: колись, у сонячному сяйві чи в колиханні свічки я побачу і його. А в ньому – тонкий, такий коханий силует із пасмами золотистого волосся.