Riddle

Там, де смоляна темінь, де опівнічний вітер гойдає верхів’я дерев, де шерехи і напівтони звуків занурюють усе навколо у щемливу безвість – там живу я.

Ніч жахає людей –її всепоглинаюча імла примушує їх розкривати свої потаємні істини. Плекаючи надію сховати їх, в одчайдушному сподіванні зберегти личини незруйнованими, вони навідуються до моєї галявини вдень. 

Півтора століття я вдивляюся в обличчя. Я пам’ятаю усі до останнього: з відгомоном туги й опромінені щастям, безжурні й невідрадні, обличчя дужих і знесилених, довірливих та з притаєною злобою, хижаків та їхні поживи. 

Зародження життя та його завершення, спіткання любові та каяття, таїнство, викривання, втрати – формені драми роками розгорталися перед моїми очима. 

Весь цей люд, такий упевнений в особистій правді, миттєво втрачав  геть увесь глянс, ледь почувши з верхівки дуба мій крик, що свідчить їхнім діянням. 

Час лине, люди прибувають, галявина порожніє. Скільки перебігів можу розказати я, а ще більше – старий дуб, який став моєю домівкою, і вік якого минає так само, як і мій. Колись на галявині не стане і його. 

Та минувшина ніколи не піде в небуття. Вона живе у згинах дерева, в глибочині пам’яті, прикрашає вітальні тих, хто прагне дізнатися більше. І кожна перегорнута сторінка має відбиток пам’яті старого ворона.